Назва: Квітко моя чарівна: легенди
Автор: Упорядкув. А. Зеленська
Вид-во: К. : Авіаз
ISBN: 978-966-8936-81-4
Рік: 2013
Стор.: 64
Формат: pdf
Розмір: 63,82 Мб
Мова: українська
«Це відбувалося першої весни. Тієї весни, коли Господь творив і рослин, й тварин…» Саме так починається легенда про мак. Одна із багатьох легенд, які ти зможеш прочитати в книзі «Квітко моя чарівна». На тебе чекає захоплююча пізнавальна подорож в квіткове царство, а чудові ілюстрації подарують естетичну насолоду. Книга розрахована на широке коло читачів.
Книжку надруковано на замовлення Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська книга" 2013 року.
Ілюстрації - Я. Кернер-Вернер.
Для дошкільного та молодшого шкільного віку
«Жив-був,— розповідає вона,— один завзятий юнак, який захоплювався наукою, намагався вирішити тисячі питань, що хвилювали його розум, хотів перенестись із землі на небо, піднятись у захмарні висоти. Із однієї країни він переселявся до іншої, від одного моря до іншого, проникав у світ духів підземних, які все творять і рухають під землею, а також у світ духів підводних, творців і володарів таємничого царства глибини, жадібно прилучався до їхніх знань і, нарешті, й сам перетворився на гіганта знань, розуму й тілесної сили. Ударом кулака міг тепер на друзки розбивати скелі, а силою розуму -— ділити, розкладати й знищувати усе суще на землі. Він був всесильним руйнівником. Але за такої страшної сили не мав здатності творення. Не міг оживити й відновити щонайдрібнішої билинки, яку безжалісно розтоптували його ноги...
Тоді юнака охопили невдоволення й озлоба, він почав блукати горами, піднімаючись усе вище й вище, прагнучи ще більших знань для розради пекучого неспокою. І ось так блукав він довгими днями й ночами, сповнений тривоги, поки, нарешті, не сяйнув йому промінь над ії. У своїй руці юнак тримав золотий ключ, який йому вдалося зробити з допомогою прихильних до нього духів. Ключ цей мав відкрити йому доступ На небо, тільки-но він підніметься вище хмар і стане перед дверима вічності.
І ось тихої весняної ночі він уже дістався найвищої земної вершини, де ще не бувала жодна людина. Під ним пропливали хмари.
Знизу не долинало жодного звуку, не відчувалося найменшого подиху вітру. У всій величі й красі сяяли зорі, а їхні промені утворювали перед ним немовби срібний міст, по якому він міг піднятися до порога неба. І юнак пішов цією срібною стежкою, широко розкривши очі, не озираючись, все вище й вище...
— Не тремтіти,— сказала йому зірка з правого боку.
— Не оглядатися,— мовила зірка ліворуч.
— Про все забути,— додала яскрава зоря, що сяяла просто перед ним, і подивилася на нього з невимовним глибоким сумом...
І юнак не тремтів, не оглядався й тримав напоготові ключ, оскільки був уже перед дверима вічності.
— Про все забути! — повторила яскрава зоря, а юнак був готовий уже вкласти ключ у замок, котрий переливався усіма барвами веселки.
— Забути про все! — ще раз нагадала йому зоря.— Забути зелену землю, свою молодість, своє дитинство — раз і назавжди. Забути батьківщину, братів і сестер, матір, яка вигодувала й викохала тебе...
Тут юнача рука не витримала й затремтіла. Він озирнувся... і тієї ж хвилини з гуркотом полетів крізь хмари на зеленіючу, весняну землю.
Довго лежав він тут, ніби занурений у глибокий сон. Коли прокинувся й озирнувся довкруг — усе зникло, і лиш у руці він і досі тримав золотий ключ, котрий протягом ночі перетворився на весняну квітку, яка пустила коріння у дорогу для юнака зеленіючу землю — його батьківщину...»
d o w n l o a d :
